Мої дорогі друзі, у мене все добре. Я продовжую жити в Києві і працювати в реабілітаційному центрі «Трініті ХАБ». За цей час було декілька прильотів дронів від російських варварів, які підривалися в 2-3 кілометрів від мого дому, а також декілька разів збройні сили України збивали дрони над моїм домом і я відчував невеличку підривну хвилю. Я не мав можливості писати статті, тому що в цьому році у мене було багато дрібних травм і постійна робота у реабілітаційному центрі з незрячими військовими. Але за цей час у мене виникли власні думки щодо реабілітаційного процесу та його ефективності з незрячими військовими і я хочу поділитися з вами.

Дуже просте питання – чи потрібен в реабілітаційному центрі спортивний тренер, якщо є спеціалісти, які мають диплом реабілітолога? Чому виникло таке питання? Бо зараз вже в університетах фізичної культури та спорту готують тренерів з адаптивного спорту, які можуть проводити тренування з людьми, які мають особливі потреби. І в процесі навчання ці студенти вивчають основи реабілітації.    

Працюючи з незрячими дітьми та дорослими щодо підвищення їх мобільності та безпеки пересування методом танцювальної реабілітації, я завжди звертав увагу на всесвітньо визнані авторські методики, пов’язані з рухом та роботою центральної нервової системи. Я вже писав про методику Гленна Домана та його книгу «Що робити, якщо у вашої дитини пошкодження головного мозку».

Сьогодні хочу торкнутися Моше Фельденкрайза, його методики та ідеї, які були ним висловлені в головній його праці «Усвідомлення через рух: дванадцять практичних уроків», а також як його ідеї можна застосувати до незрячих людей. Не думаю, що читачам буде цікаво читати повну біографію Моше Фельденкрайза, оскільки цю інформацію можна прочитати в Інтернеті.
Єдине, що хотів би наголосити, так це причину, внаслідок чого виник метод Моше Фельденкрайза. В результаті занять та викладання дзюдо він отримав травму коліна і йому запропонували операцію. Відмовившись від операції, він почав вивчати та розробляти техніки самостійної реабілітації та усвідомлення, які пізніше лягли в основу його методу. Його відкриття призвели до того, що він почав ділитися досвідом з іншими за допомогою лекцій, експериментальних курсів та індивідуальної роботи з кількома людьми. Його багаторічна практика призвела до появи книги «Усвідомлення через рух: дванадцять практичних уроків».

Сьогодні маю чудову новину. Ганна Серпутько на заняттях з танцювальної реабілітації зробила мій день чудовими успіхами.

По-перше, у нас сьогодні вийшло станцювати віденський вальс у стандартному темпі. Зробити три кроки протягом однієї секунди зі зміною ваги і під музику не завжди виходить у здорової зрячої людини, але Ганна після інсульту успішно впоралася з цим непростим завданням.

Коли я, майже три роки тому, почав проводити заняття з незрячими людьми з танцювальної терапії з акцентом на підвищення їхньої безпеки пересування, покращення мобільності та активного включення до соціально-політичного життя суспільства, то особливо не замислювався про теоретичну базу занять, що проводяться. Для мене це був певний стрес, оскільки будь-який тренер з бальних танців скаже вам, що навчання танцям, механіці пересування засноване на головному принципі – це візуалізація. Тренер показує, а учень бачить та намагається правильно повторити. Тому було зрозуміло, що з тотально незрячими людьми цей принцип не працює. Також було очевидним, що для ефективного проведення заняття потрібний індивідуальний підхід.

Тому я вирішив застосувати старий випробуваний у своїй педагогічній практиці метод і перевірити, чи має даний метод універсальний характер. У дитинстві я захоплювався шахами, і якось мені попалася книжка на цю тему. Назви я точно не пам’ятаю, але суть зводилася до наступного. Пропонувалась певна шахова позиція, і необхідно було знайти найкращий хід, який вів до перемоги. Я спроектував цю ідею на бальні танці і, працюючи з кимось індивідуально, намагався знайти ту базову «цеглу», на якій можна буде вибудовувати фундамент якісного танцювального руху. Тому я спочатку максимально постарався відчути світ очима незрячої людини і визначити, що і як стримує мій рух і визначити універсальні «цеглинки», а потім в результаті індивідуальних занять шукати невеликі додаткові «цеглинки» залежно від індивідуальних особливостей кожної незрячої людини.