Минуло майже 9 місяців як я став працювати у реабілітаційному центрі для незрячих осіб громадської організації «Трініті хаб». За цей час було проведено 512 занять з незрячими особами від 8 до 83 років, включаючи поранених військових, які втратили зір повністю або частково у бойових діях з російськими окупантами. Ці заняття надали мені дуже багато практичного досвіду і я дуже вдячний керівництву громадської організації «Трініті ХАБ» за цю можливість.
Цей центр не має медичної ліцензії, а має напрямок освіти, тобто удосконалити навички незрячої особи для більш безпечного і комфортного життя у суспільстві. Для цього був створений сайт, якій ще потребує удосконалення.
Працюючи з незрячими дітьми та дорослими щодо підвищення їх мобільності та безпеки пересування методом танцювальної реабілітації, я завжди звертав увагу на всесвітньо визнані авторські методики, пов’язані з рухом та роботою центральної нервової системи. Я вже писав про методику Гленна Домана та його книгу «Що робити, якщо у вашої дитини пошкодження головного мозку».
Сьогодні хочу торкнутися Моше Фельденкрайза, його методики та ідеї, які були ним висловлені в головній його праці «Усвідомлення через рух: дванадцять практичних уроків», а також як його ідеї можна застосувати до незрячих людей. Не думаю, що читачам буде цікаво читати повну біографію Моше Фельденкрайза, оскільки цю інформацію можна прочитати в Інтернеті. Єдине, що хотів би наголосити, так це причину, внаслідок чого виник метод Моше Фельденкрайза. В результаті занять та викладання дзюдо він отримав травму коліна і йому запропонували операцію. Відмовившись від операції, він почав вивчати та розробляти техніки самостійної реабілітації та усвідомлення, які пізніше лягли в основу його методу. Його відкриття призвели до того, що він почав ділитися досвідом з іншими за допомогою лекцій, експериментальних курсів та індивідуальної роботи з кількома людьми. Його багаторічна практика призвела до появи книги «Усвідомлення через рух: дванадцять практичних уроків».
Сьогодні маю чудову новину. Ганна Серпутько на заняттях з танцювальної реабілітації зробила мій день чудовими успіхами.
По-перше, у нас сьогодні вийшло станцювати віденський вальс у стандартному темпі. Зробити три кроки протягом однієї секунди зі зміною ваги і під музику не завжди виходить у здорової зрячої людини, але Ганна після інсульту успішно впоралася з цим непростим завданням.
Коли я, майже три роки тому, почав проводити заняття з незрячими людьми з танцювальної терапії з акцентом на підвищення їхньої безпеки пересування, покращення мобільності та активного включення до соціально-політичного життя суспільства, то особливо не замислювався про теоретичну базу занять, що проводяться. Для мене це був певний стрес, оскільки будь-який тренер з бальних танців скаже вам, що навчання танцям, механіці пересування засноване на головному принципі – це візуалізація. Тренер показує, а учень бачить та намагається правильно повторити. Тому було зрозуміло, що з тотально незрячими людьми цей принцип не працює. Також було очевидним, що для ефективного проведення заняття потрібний індивідуальний підхід.
Тому я вирішив застосувати старий випробуваний у своїй педагогічній практиці метод і перевірити, чи має даний метод універсальний характер. У дитинстві я захоплювався шахами, і якось мені попалася книжка на цю тему. Назви я точно не пам’ятаю, але суть зводилася до наступного. Пропонувалась певна шахова позиція, і необхідно було знайти найкращий хід, який вів до перемоги. Я спроектував цю ідею на бальні танці і, працюючи з кимось індивідуально, намагався знайти ту базову «цеглу», на якій можна буде вибудовувати фундамент якісного танцювального руху. Тому я спочатку максимально постарався відчути світ очима незрячої людини і визначити, що і як стримує мій рух і визначити універсальні «цеглинки», а потім в результаті індивідуальних занять шукати невеликі додаткові «цеглинки» залежно від індивідуальних особливостей кожної незрячої людини.
