Сьогодні маю чудову новину. Ганна Серпутько на заняттях з танцювальної реабілітації зробила мій день чудовими успіхами.

По-перше, у нас сьогодні вийшло станцювати віденський вальс у стандартному темпі. Зробити три кроки протягом однієї секунди зі зміною ваги і під музику не завжди виходить у здорової зрячої людини, але Ганна після інсульту успішно впоралася з цим непростим завданням.

Минуло майже два місяці з моменту опублікування статті про моє враження про ідеї Глена Домана. Один негативний відгук без серйозних аргументів спонукав мене проаналізувати в російськомовному інтернеті думки прихильників та противників методики Гленна Домана та як вони її розуміють. В результаті аналізу я дійшов висновку, що абсолютна більшість мам не знає суть методики Гленна Домана, і для них весь розвиток дитини полягає в регулярному занятті з нею за картками. Лише в 70-му або 80-му відгуку мама пише, що ще тато займається з дитиною якимись фізичними вправами.

Тому в мене виникло бажання постаратися якнайкоротше, популярно і, по суті, викласти основні ідеї методики Гленна Домана. Це зробити досить просто, тому що практично всі відповіді лежать у його книзі “Що робити, якщо у вашої дитини пошкодження головного мозку”.

Коли я, майже три роки тому, почав проводити заняття з незрячими людьми з танцювальної терапії з акцентом на підвищення їхньої безпеки пересування, покращення мобільності та активного включення до соціально-політичного життя суспільства, то особливо не замислювався про теоретичну базу занять, що проводяться. Для мене це був певний стрес, оскільки будь-який тренер з бальних танців скаже вам, що навчання танцям, механіці пересування засноване на головному принципі – це візуалізація. Тренер показує, а учень бачить та намагається правильно повторити. Тому було зрозуміло, що з тотально незрячими людьми цей принцип не працює. Також було очевидним, що для ефективного проведення заняття потрібний індивідуальний підхід.

Тому я вирішив застосувати старий випробуваний у своїй педагогічній практиці метод і перевірити, чи має даний метод універсальний характер. У дитинстві я захоплювався шахами, і якось мені попалася книжка на цю тему. Назви я точно не пам’ятаю, але суть зводилася до наступного. Пропонувалась певна шахова позиція, і необхідно було знайти найкращий хід, який вів до перемоги. Я спроектував цю ідею на бальні танці і, працюючи з кимось індивідуально, намагався знайти ту базову «цеглу», на якій можна буде вибудовувати фундамент якісного танцювального руху. Тому я спочатку максимально постарався відчути світ очима незрячої людини і визначити, що і як стримує мій рух і визначити універсальні «цеглинки», а потім в результаті індивідуальних занять шукати невеликі додаткові «цеглинки» залежно від індивідуальних особливостей кожної незрячої людини.